Про велике повернення до рідного міста, перспективи Назара Домчака, виховання батька-історика та нову роль у футболі Богдан Шуст розповів у інтерв’ю офіційному сайту «зелено-білих».

«Не вистачало моїх львівських друзів, вулиць, цієї атмосфери»

– Богдане, ви повертаєтеся до Львова після майже 20 років кар'єри за межами дому. З якими думками прийняли пропозицію «Карпат»?
– Як тільки дізнався про варіант з «Карпатами», то дуже зрадів. Повернення додому – це завжди велика радість. Коли Владислав Лупашко радився зі мною щодо роботи у «Карпатах», то мене можна було не запитувати (усміхається). Зрозуміло, що я дуже хотів до Львова – це можна було зрозуміти навіть без слів.

– Партнерам з тренерського штабу провели екскурсію містом?
– Я поїхав зі Львова у ранньому віці. Навіть коли мешкав тут, то багатьох місць не знав. Тому навпаки – це мені хлопці показували і розказували. З кожним днем відкриваю щось нове у місті. Львів змінюється на очах.

– Як часто ви бували тут і де мешкає ваша сім'я?
– Моя дружина родом із Хмельницького, тому більшість часу мої доньки проводили саме там. У цьому місті мої діти пішли у садочок, а потім і до школи. У Хмельницькому мешкають батьки дружини, тож вони допомагали Оксані, були поруч. Коли я працював у «Інгульці», то періодично відвідував сім’ю, а у Львові проводив менше часу. Приїжджав сюди тільки під час літньої та зимової пауз у чемпіонаті.

– Чого вам не вистачало з минулого львівського життя?
– Всього не вистачало: моїх львівських друзів, вулиць міста, цієї атмосфери… Я дуже люблю гуляти закутками Львова, тому мені цього бракувало. Та я розумів, на що йду – в «Інгульці» я здобув важливий досвід і зараз переходжу в «Карпати» з новими знаннями та навичками.

– Львів – місто вашої юності, однак народилися ви у Судовій Вишні.
– Якщо я приїжджав до Львова, то обов'язково навідувався у Судову Вишню. Там зараз мешкає мій брат. Із Судовою Вишнею мене також пов’язує спілкування з друзями, зокрема, Олегом Шептицьким, відомим нападником, моїм земляком. Щоправда, він теж переїхав до Львова.

– У Судовій Вишні залишився стадіон, де ви робили перші футбольні кроки?
– Все залишилося, а інфраструктура навіть покращилася. У містечку збудували футбольний майданчик зі штучним покриттям, баскетбольний майданчик. На стадіоні зняли старий дренаж та засіяли нове якісне поле. Приємно, що міська влада взялася за справу і допомагає розвивати футбол.

«Швидше попрощався б з кар'єрою футболіста»

– У новій ролі тренера ви перебуваєте лише протягом двох років. Якими є ваші перші враження?
– Зізнаюся, коли розпочинав тренувати, то мав інше бачення. Я помилявся, адже не одразу зрозумів, що тренерство – це зовсім інша діяльність, яка має мало спільного з тим, що я знав про футбол. Та перемкнувся я доволі швидко завдяки тренерам, котрі мене оточували. Я мав велике бажання і швидко трансформувався з футболіста у наставника. Зараз тренерство мені настільки подобається, що я б трохи хотів змінити своє минуле – швидше попрощався б з кар'єрою футболіста. Тренер воротарів – глибинна за потенціалом діяльність, тут треба багато вчитися.

– Останні роки кар'єри футболіста та старт тренерської діяльності ви провели пліч-о-пліч з Владиславом Лупашком.
– Ми дуже близькі. Спочатку на моє формування вплинув Сергій Лавриненко – дуже мудра і досвідчена людина, яка пройшла великий шлях. Те саме можу сказати про Влада Лупашка та Ігоря Єрмакова. Завдяки роботі з цими фахівцями я відкрив для себе багато нового. Зокрема, побачив, наскільки активно ми можемо використовувати воротаря в ігровій схемі команди. Мені подобається, коли головний тренер вимагає залучення голкіпера. Наприклад, у роботі з Лупашком я дізнався, як швидшими темпами можна розвивати воротаря, інтегрованого у загальну групу, а не ізольованого від колективу.

– Ще одна ключова річ – вміння донести свою думку. Коли стали тренером, зрозуміли, наскільки це важливо?
– Безперечно, це одна з основних якостей сильного тренера. Якщо ти не знаєш ментальності гравця, не знаєш, як він себе поводить у побуті, якщо ти не ведеш діалог за межами тренувального процесу, то розраховувати на успіх складно. У роботі має бути зворотній зв'язок. Воротар повинен розуміти та аналізувати свої дії. Лупашко, наприклад, володіє прекрасними рисами – він відчуває людей, надає цьому велике значення. Влад робить акцент на індивідуальних бесідах з усіма футболістами та персоналом. У таких умовах гравці повністю довіряють тренеру.

– Нещодавно у Львові завершилася фінальна частина чемпіонату ДЮФЛУ U-17, де «Карпати» здобули звання чемпіона України. Невдовзі вам працювати з воротарями з команди Тараса Павліша і насамперед з найкращим кіпером країни у своїй віковій категорії Назаром Домчаком.
– Про Назара я знаю дуже давно, оскільки Тарас Павліш – мій дядько по маминій лінії. Ми багато спілкуємося і про його воротарів мені відомо чимало. Також знайомий з тренером воротарів команди U-17 Владиславом Леонідовим – він теж допомагає мені формувати думку про футболістів. Якщо вести мову конкретно про Домчака, то у цього хлопця дуже великий потенціал. У майбутньому все залежатиме від нього. Якщо він матиме і надалі таке безмежне бажання розвиватися, то перспективи серйозні.

«Завжди можу зателефонувати татові та поговорити про історію»

– Ваш батько – відомий історик Роман Шуст. Ви не захотіли йти його шляхом і обрали футбол. Якось ви сказали, що тато підтримав ваш вибір і купував воротарську форму та всіляко сприяв футбольній кар’єрі. Батько ніколи не намагався затягнути вас у свою сферу?
– Мій батько – дуже мудра людина. У нас були розмови – нехай, можливо, не надто часті – у яких він давав мені право вибору. Тато дозволяв мені самому визначити, чого я хочу. Він ніколи не садив мене за парту і не вчив чомусь примусово. Тато поважав мою думку і мій вибір. Тому я безмежно вдячний батькам за ту увагу, яку я отримував.

– Одна з улюблених батькових сфер – нумізматика. Він має солідну колекцію монет?
– Так, у тата велика колекція. Він хотів, щоб я трохи занурився у нумізматику, приділив цій справі більше уваги. Однак через юний вік я раніше не дуже вникав у це. Тепер, коли з'явилося більше часу, я зацікавився нумізматикою. Та вже після перших дрібних деталей я усвідомив, наскільки це складно – мабуть, мені трохи запізно братися за вивчення такої складної науки (усміхається).

– Ви ніколи нічого не колекціонували?
– Ні, навіть футбольних речей не збирав. Якщо мав футболки, то намагався роздарувати їх усім навколо.

– Батькову справу продовжив ваш рідний брат. Проте у вас з татом також були розмови на історичні теми?
– Так, особливо останнім часом. Якщо мене щось цікавить, то я запитую. Я маю багато часу, завжди можу зателефонувати і поцікавитися. У тата величезні знання та вміння якісно аналізувати, тому про історію з його уст завжди цікаво слухати. Щодо брата – так, він перейняв батькові гени. Школу закінчив із золотою медаллю, а університет – з червоним дипломом. Пригадую, як у дитинстві ми вчили вірші. Брат один раз прочитав текст і вже все пам'ятав. Мені ж було трохи складніше.

«Пощастило, що у моєму житті був Юрій Сусла»

– Ви стали воротарем, бо не любили багато бігати?
– Дуже не любив.

– Але ви ж були худорлявим.
– Це я зараз такий (сміється). А в дитинстві був товстим. Коли мешкав у Судовій Вишні, то бабуся з дідусем мене добре годували. Бігати я ніколи не любив. Протягом усієї кар'єри не терпів цього. Зараз футбол суттєво змінився, а позиція воротаря має інші вимоги. Діапазон дій розширився, воротарю потрібно дуже багато рухатися. У фізичному та технічному планах він має перебувати на рівні з польовими гравцями.

– Коли ви поїхали з Судової Вишні?
– Спершу батьки перебралися до Львова, потім за ними поїхав брат, а я мешкав та тренувався у Судовій Вишні. Дідусь працював у колгоспі – і то були чудові часи. Я їздив на комбайні, часто ходив на ферму… Фантастичні спогади! Згодом я теж переїхав до Львова і наша сім'я тіснилася у маленькій однокімнатній квартирці. Не лише я, батьки і брат, а й собака, кішка та черепаха.

– Маленький Богдан Шуст захоплювався Петером Шмейхелем та Олександром Шовковським?
– Їхніх постерів у мене на стіні не було, але вони дійсно були дуже якісними воротарями. Та це інша ера – сучасні голкіпери зовсім інші, до них вищі вимоги. Футбол змінюється, воротарі також. У минулій епосі Шмейхель та Шовковський виглядали чудово.

– Одним із ваших перших тренерів був культовий Юрій Сусла.
– Мені дуже пощастило, що у моєму житті був такий фахівець. Юрій Федорович давав усі базові навички, потрібні воротарю. Нині таку базу рідко закладають. Акробатичні стрибки, переверти, сальто назад та вперед, вправи з гімнастичним інвентарем… Воротар має бути гнучким, легким, координованим. Такі вправи – дуже цінні. Для сучасних дітей навіть прості завдання акробатичного спрямування є важкими.

«Складалося враження, наче ми перебуваємо у казці»

– 26 жовтня 2005-го ваше життя назавжди змінилося. «Карпати» перемогли «Шахтар» в Кубку України, а про 19-річного Богдана Шуста дізналася вся Україна.
– Звичайно, то був знаковий матч. Але класно ми зіграли не тільки з «Шахтарем», а й з «Чорноморцем» та «Ворсклою», проти яких ми грали в Кубку України. Шалений успіх першолігових «Карпат», аншлаг на стадіоні «Україна», у місті футбольний бум… Інколи складалося враження, наче ми перебуваємо у казці.

– Ви казали, що не проти були б закінчити кар'єру раніше. Чи є у вас бажання змінити минуле в контексті хибних трансферів?
– Знаєте, я й не мріяв про таку кар'єру. Я потрапив у перехідну групу «Карпат» і вважав це великим успіхом. У моїй родині лише дідусь трохи спортом займався – грав у футбол. Я не з футбольної сім'ї, я не думав про те, що футбол може приносити гроші. Коли записувався у перехідну групу, то розумів, що вона має бути безоплатною. Батькам було складно віддавати на це кошти. А я навіть не посмів би їх попросити.

– У вас була можливість пограти за кордоном?
– Мене кликали у Нідерланди, проте не склалося. Треба було їхати, отримувати новий досвід, змінювати ментальність. Поруч нікого не виявилося, хто міг би підказати. Слід було виходити із зони комфорту, зростати, розвиватися. Взагалі я дуже щасливий, що зустрічав на своєму шляху хороших людей. Де б я не грав, поруч завжди були чудові тренери та партнери. Можливо, бракувало порадника, людини, яка б підказала. Деколи треба було зменшити мої амбіції – зі сторони краще видно помилки. Мені цього не вистачало і в плані поведінки, і в контексті гри на полі. Тепер є тренер воротарів, безпосереднім обов'язком якого є спілкування з підопічними. Воротарі не можуть бути самотніми.

– У вас є амбіції стати головним тренером?
– Ні, я ніколи не хотів бути ним і таке бажання у мене ніколи не виникне. Бачу себе виключно в роботі з воротарями. З нетерпінням чекаю на початок роботи з талановитими карпатівськими дітьми 2007-го та 2008-го років народження. Про багатьох чув, багатьох бачив. Це дуже цікаво. Я можу працювати і з досвідченими гравцями, як це було в «Інгульці», так і з юними воротарями. Спільну мову знайду з усіма. Це те, що мені подобається і дарує радість.