– Чи можна Вас, як і раніше, вважати простим футбольним тренером? У нас швидше відчуття таке, що ми зустрілися зі світовим лідером...
– Є два способи це визначити. Технік часом відходити убік, щоб подбати про людину. З поверненням раптово виниклої кровожерності ми повинні зробити так, щоб молоді покоління не стали тими, кого ми бачимо зараз, – тими, хто нацьковує людей один на одного. Надія завжди має бути найсильнішою.

Я тут, щоб дати людям бажання продовжити своє життя. Те, що зараз відбувається, – ніколи не мало статися. Знаєте, є ризик, що все це стане рутиною, вважатиметься нормальним. Мені соромно бачити, через що ми зараз проходимо і порівнювати з тим, яким мав бути світ. Як ми можемо руйнувати все, що було збудовано, вбивати, палити невинних людей...

– Минуло вже чотири місяці з того часу, як росія вторглася в Україну. Як Ви особисто зустріли 24 лютого, перший день війни?
– Ми щойно повернулися з тренувального табору в Туреччині, а за два дні мав стартувати чемпіонат. Вночі мене розбудила блискавка, вибухи, що нагадують гуркіт грому. Через те, що зима ще закінчувалася, я подумав, що це не може бути гроза... Тоді я все зрозумів. Зранку ми зібрали всіх гравців. На той час посольство наполягало на тому, щоб я повернувся до Бухаресту. У результаті ми змогли вивезти всіх гравців та їхні сім'ї. Футболісти – не солдати.

– Чи є ще якийсь сенс у футболі серед усього цього божевілля?
– Мабуть, наразі це важливо. Футбол – це зв'язок, який передає ідею миру. Ми вже бачили це під час пандемії ковіда: навіть без глядачів на трибунах усі були стурбовані. Під час нашого благодійного туру люди, не важливо, чи є вона вболівальниками, чи ні, протестують проти війни, допомагають нужденним.

Ми маємо бути прихильниками миру. Якщо ви демонструєте своє ставлення на вулиці, то в кращому випадку ви трохи промайнете по ТБ. Якщо все це відбувається на стадіоні, то це буде 90 хвилин у прямому ефірі. Ми ніколи не зможемо зробити достатньо для миру. Знаєте, мене розчарувало ставлення європейських великих клубів. Вони могли допомогти Україні благодійними матчами, але дехто відмовився від цього.

– Але що зараз означає спорт у порівнянні з гуркотом гармат?
– Спорт – це братство, краса, почуття спільності. Війна – це якраз навпаки мракобісся і бідність. Я хочу, щоб світ вибрав бік краси.

– Коли Ви вже все випробували та пізнали в цьому житті, чи є ще щось, що може Вас здивувати?
– Я прагну спокою на нашій планеті, до набуття гармонії. Ми виїжджали автобусом з України до Румунії через Молдову, і я ніколи не забуду ці безперервні низки машини. Був 5-кілометровий коридор, яким чоловіки супроводжували своїх дружин і дітей до кордону, а потім поверталися на фронт. Це змусило мене згадати сцени 1939-1945 років.

– Ви говорите про надію... У чому саме надія?
– Хто може закінчити цю війну? Дуже шкода, що все це залежить лише від кількох людей, а не від усього світу. Все людство, зокрема й Росія, не хоче війни. Лише деякі хочуть увійти в історію. А подібне можна зробити чи благородно, чи злочинно.

– Якби перед Вами зараз сидів Володимир Путін, то щоб Ви йому сказали?
– (задумався) Я спитаю його, чи може він спати? Він вважає себе другим Петром Великим, що, безперечно, говорить про його честолюбство. Проблема цих старих імперій полягає в ностальгії щодо того, чого більше не існує.

– У свої майже 77 років Ви давно могли сказати «стоп». Що спонукає Вас продовжувати працювати?
– Так, я міг би зупинити все, але що тоді я робив би вдома? Переконаний, що з моїм накопиченим досвідом я ще можу допомогти. Мій обов'язок – подавати приклад. Щоразу, коли люди говорять про мене, вони залишають мій вік за дужками. У мене за спиною стоять усі пенсіонери, які хочуть, щоб я досяг успіху. Тільки молоді хочуть, щоб я зазнав невдачі! Я все ще голодний, моя мотивація на місці, ентузіазм є. Того дня, коли все це зникне, я й здамся.

– Як Ви оцінюєте нинішню еволюцію футболу?
– Футбол відірвався від своєї основи. Спочатку будучи популярним, він став більш елітарним. Начебто він розвивався в іншому, більш поверховому світі. Ось чому важливо, щоб гравці розділяли ту саму філософію.

Щоразу, коли я приїжджав до клубу, моїм пріоритетом завжди було визначення орієнтирів, шляхів. Звідси й важливість освіти. Перш ніж думати про те, щоб стати зіркою, гравці мають стати чоловіками. Я закликаю їх продовжувати тренування, навчатися та читати, щоб краще розуміти світ.

– Ми читали, що Вашою мрією було «повернути Україні посмішку»...
– Мрія не змінилася. Тепер я сподіваюся, що це здійсниться, але не знаю, скільки часу все займе. Тому що життя – це не війна.