Сильнішим психофізично (не йому ж на фініші чемпіонату плентатися у хвості конкурента!), згуртованістю, тактично награнішого, сталішого та міцнішого тилом складу виконавців, які й у розрізі суто класу є, наполягатиму, вищими за динамівські аналоги. Фактично так знаменувалася перемога істини, що цьогорічне «Динамо» тричі (двічі ж – за серіями післяматчевих пенальті!) долало «Шахтар» на скрижалях певної фартовості, и лише в нічийному випадку на початку чемпіо­нату (1:1) мале дещо зверхніший вигляд за рахунок виправданішої тактики дій. Та теперішнім виграшем Кубка України «Шахтар» за разом усе поставив на свої місця, за півкроку до перемоги й у чемпіонаті країни вказавши – хто ким наразі є у вічній суперечці з «Динамо»: іншого й не очікувалося! Як, на жаль, кращого обрамлення фіналу не дочекалися й від його організаторів...

Харків таки впорався із до­строковою добудовою Схід­ної трибуни й відновленням понівеченого повесні газону, і натепер, іще не полишений ре­конструктивними завершення­ми у кінцевому спокої, тамтеш­ній стадіон «Металіст» уже від­повідає більшості нормативів УЄФА. Та розділити це захоп­лення, на диво, надибало неба­гато, власне, харківських уболі­вальників. Оскільки 14 тисяч десантованих із Донецька розміщувалися за одними ворота­ми футбольного поля, а 6 тисяч із Києва – за протилежними, то місцевій громаді випадало за­повнювати найкозирніші цент­ральні трибуни. Та ФФУ – як єдиний повноважний організа­тор фінального матчу за Кубок України – вчергове (пригадай­мо й домашні матчі збірної України, що вже давно не зби­рають аншлагів) викликала вболівальницьку відразу зави­сокими цінами на квитки у се­редньому діапазоні 200(?) гри­вень, а у VІР-ложі – й 500! Тема для наших стадіонів, отож, не нова, та розуму керівникам віт­чизняного футболу це не додає. Ну, вчіться, вчіться...

А Харків, між тим, святку­вав 100-річчя зародження міс­цевого футболу. Призначен­ням фінального кубкового мат­чу країни саме в Харкові заду­мувалося й відсвяткувати міс­цевий ювілей, та коли про «першостоличне» свято дба­ють «другостоличні дяді» – ось і маєш: громадська, начеб­то, організація ця ФФУ, а так дбає про громаду: справжній глум над людьми! Тож стадіон­ну масовку вагомо рятували 5 тисяч зібраних на арени та довкола неї міліціянтів.

Дощ, що істотно ускладню­вав події на полі, не вщухав увесь матч. За такого багато важила ідеологія та політика суд­дівської бригади, яку нарешті вирішили не перефарбовувати у закордонні тони, довіривши її патронату українця Віктора Швецова. Очолювану ним бри­гаду призначили в останній мо­мент – після того, як в остан­ньому, перед кубковим фіна­лом, турі чемпіонату України сильно «облажався» спершу призначений на обслуговуван­ня фіналу Ігор Мосейчук (матч «Металіст» – «Харків»). Зовні «Швецов і К°» ніяк не видавали стурбованості нахлинутим «щастям» обслуговувати зару­бу «Шахтар» – «Динамо» й спершу воцарувалися на полі навіть імпозантно, педантично вказуючи на власне сумлінне дотримання «букви закону».

Та за несамовитих зустрічей двох грандів багато чого ва­жить і відчуття ритму двобою, не лише «за буквою», а й «за духом», у який дуже небезпеч­но вносити дисонанси. Проте в сліпому дотриманні «букви» Швецов геть утратив відчуття «духу», піддався на провокації «буквою» й поринув у ті огуль­ні та безоглядні каральні захо­ди, що лише набундючували футболістів обох таборів і збу­рювали колотнечу на полі. За чим Швецов уже почав чи не виправдовуватися то перед однією скривдженою ним сторо­ною, то перед другою, відтак і матч завершувався під справж­ню какофонію суддівського свавілля – глум і клоунада те все!

А мораль у тому, що наш суд­дівський корпус також є геть під ковпаком нашої «славної» Федерації – отака їй оцінка й у цій парафії діяльності. При­чому нинішній рік уже зашкалив усі можливі припущення щодо ймовірного серед нашого вічно облудного суддівства – куди вже далі?!

...Отже, хоч як крути, а фут­больна громада країни у Хар­кові отримала чергового ляпа­са від своєї ж громадської орга­нізації – Федерації футболу України...